Твитнуть
Чорним каменем впало небо,
Як принесли ту звістку страшну.
Люди! Ні! Не правда! Не треба!!!!!!
Та додому привезли труну .....
У той двір , де його ноженята
Перші кроки зробили й зросли,
Вже не сила ступити солдату.
І його на руках понесли.
Щоб востаннє він міг привітатись
З тою хатою, що на горі,
Де його не могли дочекатись
І дідусь, і бабуня старі.
А вони бідолажні, й не знали,
що коханий онук на війні
Щосуботи його виглядали:
- Не приїхав Володя? Ні.
Ось нарешті приїхав... О, Боже!!!
Ой навіщо ж бо кара така!?
В те що сталось повірить не можна,
Мовчки дивиться дід на внучка ...
А бабусенька, горличка сива,
Припада до Володі свого,
Хоч під серцем його не носила,
Та мов сина любила його.
У безтямі лишається мати,
Все благає: синочку, проснись!
Підведись і заходь ти до хати!
Хоч словечком одним озовись!
... Він лежав, незворушній і строгий,
Тільки муки печаль на лиці,
І в останню земельну дорогу
Понесли побратими бійці...
- Ти не плач, моя рідна матусю,
Угамуй свого серденька щем,
Я до тебе іще повернуся,
Першим теплим весняним дощем.
Ти побачиш мене між краплинок,
мати ж завжди пізнає дитя...
Я за вас мої рідні загинув
щоби мали ви мирне життя.
Та останню ту смертну хвилину
Що тривала чи вічність, чи мить?
Так душа защеміла за сином -
наче рана смертельна болить.
Що не зможу побачить ніколи-
Білий світ розколовся і зник-
Як іде мій синочок до школи,
На весільний ступає рушник...
...Землю люті скували морози.
Все заснуло в чеканні весни.
... Сива мати стоїть при дорозі -
Виглядає синочка з війни ...
Савуляк О. 2014 р.
